30 квітня кореспонденту “Голосу України” довелося спілкуватись з вертольотчиками авіагрупи на одному з аеродромів. Ми говорили про те, що одна гидка людина може поламати долі мільйонів, і що війна – це жахливо. Тоді ніхто не передбачав, що через день, 2 травня, п’ять бойових побратимів навічно підуть у небо…
Отже, короткі інтерв’ю з тими, хто зараз на передньому краї.
Іван Прим’як, командир відділення автовзводу, водій-механік, молодший сержант. Мобілізований, як і кількасот інших, до армійської авіації. 22 березня був у військкоматі, а 24 – вже у частині. На “гражданці” працював приватним підприємцем, займався вантажними перевезеннями. Каже, що тут, у війську, трохи зарплати платить держава, а інше сам собі плачу. На Майдан, де Іван провів багато днів, мобілізував теж сам себе.
Строкову служив у Росії, у 1990-1992 роках у 106-й повітрянодесантній Тульській дивізії, зробив 21 стрибок з парашутом. “От через 22 роки, можливо, зустрінуся з однополчанами, не доведи Господи”, – гірко жартує десантник. Івану подобається колектив, ніхто нікого не підводить, харчування нормальне, командування справедливе. Термін мобілізації – невизначений. Іван з 15 років – мисливець, влучно стріляє, до служби готовий.
“Нині треба захистити мою Вкраїну, – каже військовик. – Дружина й діти почекають удома. Якщо доведеться стріляти – рука не здригнеться. Ми захищаємо свою землю, своїх батьків, жінок і дітей. Наш дух переможе ворожу силу. Ми готові жертвувати собою”.
Підполковник Ігор Нікітін – командир батальйону аеродромно-технічного забезпечення, в армії 24 роки. У 2012-2013 роках вісім місяців служив у миротворчому вертолітному загоні в Демократичній Республіці Конго. Бачив там усяке, саме була гостра фаза тамтешньої війни.
1994-го закінчив Кам’янець-Подільське військове інженерно-технічне училище. Пройшов від комвзводу до комбата. Має у Росії багато друзів. Нещодавно телефонував однокурсник, нині він заступник командира частини. Каже: “Что вы там делаете, вы бандеровцы”. Я йому відповідаю: “Игорь, ты учился с “бандеровцами” в “бандеровском” городе и даже женился на “бандеровке”. Как ты можешь такое говорить?”. “Мені шкода, – продовжує підполковник, -що одна людина змогла так роз’єднати наші народи. І ще – чому Україну так довго ділили на Схід і Захід?”. Також Ігор не розуміє кримчан, які порушили присягу, переконаний, що не можна за 100 доларів продавати честь.
Іван Данільченко, бортовий авіаційний технік, родом з Донецької області, 15 років у армії. Пройшов Ліберію, ДР Конго. Бував там під обстрілами. Звичайно, спілкується з однокласниками. Розповідає, що їх там налякав Майдан. Вони справді думають, що у нас тут “бандерівці вбивають за російську мову”. Так працює пропаганда.
Іван каже їм, що спілкується російською і поки що цілий. А друзі відповідають, що вони хочуть жити в Україні, але федеративній. Хоча, можливо, й не розуміють, що воно таке. Капітан вважає, що нинішню ситуацію безглуздого протистояння в Україні необхідно нейтралізувати.
Військовий льотчик, командир екіпажу, майор Григорій Ситник уже 15 років у небі. Бував у Ліберії, у ДР Конго. Бачив чужу війну, не раз доводилось ризикувати. Григорій розповідає, що там війна і тут війна. Там чужа країна, і ти знаєш, що рано чи пізно повернешся звідти додому, в спокійну Україну. А нині, коли Україна неспокійна, то морально почуваєшся тяжко, адже це твій дім.
“Ми розуміємо, що ця війна не потрібна народам. Але якщо надійде наказ, то ми його виконаємо. У нас є військовий обов’язок і присяга”, – говорить льотчик. Батько Григорія, теж військовий, родом з Тульської області, мати – сибірячка. До речі, брат-близнюк Григорія – Дмитро – також літає на вертольоті.
Для військових, звичайно, дуже важливе місце – їдальня. Її і кухню розгорнули в наметі. Керує тут сержант Оксана Скакун. Розповідає, що місцеві жителі нанесли багато продуктів: картоплю, овочі, сало, консервацію. Всього вистачає.
Хлопці-кухарі, всі мобілізовані, тому що під час строкової служби теж були у війську кухарями. Це Михайло Мацишин, Олександр Гавриленко, Ігор Скрицький, Андрій Лехновський. Дехто з них у цивільному житті працює шеф-кухарем у солідних закладах. Кажуть хлопці, що різні думки їх навідують, але всі сподіваються на краще, дома чекають сім’ї.
Тяжкий час для країни. Хто б із військових вертольотчиків міг уявити, що доведеться воювати у себе вдома, в рідній країні? Після численних ротацій у екс-Югославії, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Демократичній Республіці Конго, а декому і в Афганістані – вижити. А загинути в Україні, серед териконів Донбасу, а не в джунглях Африки. Та й з ким воювати? З тими, хто був в одному екіпажі в Афганістані, чи в Чорнобилі, чи сиділи на одному аеродромі в Сьєрра-Леоне і ходили один до одного в гості пити чай?
Тим часом
Льотчика вертольоту Мі-24 Збройних Сил України капітана Євгена Краснокутського, який у ніч на 2 травня здійснював повітряне патрулювання в районі Слов’янська та був збитий сепаратистами, звільнено з полону.
На даний час офіцер перебуває у Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону. Стан його здоров’я лікарі характеризують як задовільний.
P.S. Я знаю і глибоко поважаю багато військових вертольотчиків, бо довелось як журналісту з ними літати в Україні, в екс-Югославії, в Африці. Це мудрі, спокійні люди. Вони всі люблять небо і свою роботу. Небо – це їх життя. Але, на жаль, часом воно стає смертю. Мені гірко усвідомлювати, що загинули мої товариші. Хай земля буде їм пухом, а небеса безмежними. Хай живе пам’ять про героїв. Вони загинули за нашу Вітчизну.
