Євген Черняхівський – дільничний лікар-терапевт із 30-річним стажем. Усе своє професійне життя він пропрацював в одній лікувальній установі – поліклініці №1 столичного Голосіївського району. На його глибоке переконання, система охорони здоров’я завжди потребувала й продовжує потребувати відновлення.
Ймовірно, справді давно слід було оптимізувати схему фінансування медицини, чітко визначити рівні надання медичної допомоги й відносини між ними, розумно перерозподілити грошові потоки, розібратися із забезпеченням стаціонарними ліжками та їхнім завантаженням, зробити щось реальне для закріплення кваліфікованих медичних кадрів у сільській місцевості, каже він.
– Я цих проблем глибоко не знаю й не маю морального права розмірковувати про шляхи їхнього вирішення. Але говорити про особу сімейного лікаря, що сьогодні на слуху не тільки в медичній сфері, а й у загальсоціальній, про його практичну діяльність і про реально наявні методи його підготовки вважаю себе компетентним.
– І що вас сьогодні в цьому плані турбує?
– Вважаю зовсім очевидним, що шестимісячні курси примусової перекваліфікації із сімейної медицини грубо порушують об’єктивно наявні стандарти підготовки медичних кадрів. Як можна протягом декількох місяців зробити те, на що має йти багато років? Аж ніяк не можуть бути за чотири-шість місяців засвоєні велетенські обсяги теоретичної інформації, не може бути відпрацьовано й відшліфовано безліч професійних практичних навичок. У Сполучених Штатах Америки підготовка сімейного лікаря триває одинадцять років: 4 роки молоді юнаки й дівчата роблять бакалаврат, наступні 4 роки – загальна медична підготовка в університетах, заключні 3 роки – спеціалізація із сімейної медицині. У США та країнах Західної Європи є, звісно, підготовка молодих фахівців – але й мови навіть не йде про якусь примусову перепідготовку лікарів середнього й літнього віку. Невже не зрозуміло, що здатність до навчання, засвоєння й обробки нової інформації в 60-річних людей – це, на жаль, зовсім не те, що можна очікувати від молодих, котрим 18-25 років.
– Лікарів такого поважного віку в нашій країні також перенавчають на сімейних?
– Я сам закінчив ці сакраментальні шестимісячні курси в Київській медичній академії післядипломної освіти. Отож, у нашій групі сиділи на заняттях дві літні дами, яким далеко за 70. Який “розумний” адміністратор загнав їх туди?! Про те, що такі шестимісячні курси сімейних лікарів – цілковита профанація справжньої, істинної освіти, знають усі без винятку: і ті, хто навчає, і ті, кого вчать. Є, з’ясовується, така докторська дисертація, в кінці якої робиться висновок, що за півроку дуже навіть можна підготувати кваліфікованого сімейного лікаря. Боюся, що висновок цей – така само лженаука, як висновки “народного академіка” Трохима Лисенка, як висновки середньовічних алхіміків про можливість перетворення міді на золото за допомогою філософського каменю. Я глибоко переконаний, що підготовка справжнього сімейного лікаря, підкреслюю – справжнього, а не “шестимісячного” фахівця, повинна тривати багато років. І вже як йому довірено здоров’я людей – підготовка лікаря такого рівня повинна вартувати країні, можливо, стільки, скільки вартує підготовка космонавта.
Тільки один раз у новітній історії держава – тоді Радянський Союз – була змушена піти на порушення стандартів медичної освіти. У роки Великої Вітчизняної війни країна була в буквальному розумінні залита кров’ю поранених, і тоді за рішенням МОЗ молоді лікарі отримували диплом після чотирьох курсів, не довчившись 1-2 роки – щоб одразу бути відправленими до медсанбатів, фронтових і тилових госпіталів. Порівнювати тодішню дуже важку ситуацію й, припустимо, нинішню ідеологію наших чиновників – це, по-моєму, навіть якесь кощунство.
– Окрім інтелектуальних здібностей, глибини теоретичних знань чи є ще, на ваш погляд, якісь специфічні риси, котрі змолоду визначають профільні нахили майбутнього лікаря?
– У нашому випадку терапевт і педіатр – такі ж дві різні професії, як терапевт і хірург, терапевт і стоматолог. Різні прийоми лікарської майстерності, різні способи спілкування з пацієнтом, різні варіанти клінічного мислення – різного набагато більше, ніж спільного. Хірург, припустимо, зобов’язаний мати мануальні здібності – у нього повинні бути вмілі й сильні руки, високорозвинене м’язове чуття. Не буде цього – будуть нещасні і він, і всі його пацієнти до єдиного! Реаніматор, припустимо, анестезіолог, лікар “Швидкої допомоги” – повинні вміти діяти дуже швидко, приймати оптимальні рішення в обмежені відрізки часу, іноді за лічені секунди. То хіба комусь незрозуміло, що педіатрію можна обрати лише за власним бажанням? Майбутній педіатр хоча б на початку своєї професійної кар’єри повинен обов’язково просто любити дітей, хотіти з ними возитися, мати для цього безмежне терпіння. Хіба всі лікарі апріорно мають такі якості? Звісно, ні.
В іншому разі батьки мають бути готові до того, що до їхнього будинку на їхній виклик вимушено ввійдуть люди, до педіатричної практики не підготовлені, та ще й такі, що дітей не дуже-то люблять. Мені доводилося чути фрази на зразок: “Та ви, терапевти, просто боїтеся до дітей підійти”. Не в цьому річ. Є все-таки величезна різниця між боягузтвом і тверезим розумінням того, що для надання медичної допомоги дітям ти належним чином не підготовлений.
– Ви постійно акцентуєте на нібито порушенні принципу добровільного вибору професії?
– Авжеж. До того ж за очевидного факту цього чиновники МОЗ не втомлюються повторювати в засобах масової інформації, що лікарів відправляють на курси перепідготовки винятково на їхнє власне бажання?
У моїй навчальній групі на курсах було 28 осіб – і жоден із них не хотів туди йти. Жоден! Усі написали відповідні заяви під психологічним пресингом з боку адміністрації своїх лікувальних установ, котра, у свою чергу, перебуває під якнайбільшим тиском вищих райвідділів і управлінь охорони здоров’я.
Безперечно, згодом реально (а не в переможних реляциях чиновників) зросте дохід сімейного лікаря. Уважаю, що кожен ескулап, який захотів поспеціалізуватися із сімейної медицини, мусить, звісно ж, отримати таку можливість. Але тільки за своїм бажанням, і ніяк інакше. Що ж стосується величезної кількості лікарів передпенсійного й пенсійного віку, які такого бажання не мають, – то потрібно дати їм можливість працювати й далі в їхній колишній якості. Я на місці наших медичних чиновників цьому поколінню просто вклонився б у пояс. Адже вони найчастіше не йдуть із роботи не тільки тому, що усвідомлюють свій обов’язок перед пацієнтами, що знають: практично ніхто не йде їм на зміну, але й із тієї прозаїчної причини, що їх аж ніяк не чекає якась гідна пенсія, гідна подяка держави й суспільства за роки, що вони пропрацювали.
– А якщо розглядати проблему в контексті сільської сімейної медицини?
– От отут ні найменшої суперечки немає: вона там цілком прийнятна й напевно є навіть найкращим варіантом. Але чому амбулаторії, такі необхідні у провінції, потрібно з такою адміністративною запопадливістю й у таких безглуздо величезних кількостях нав’язувати великим містам? В українському селі охоплення сімейною медициною нині до 80 відсотків, в українському місті – 20. Але чому ж із цього випливає, що потрібно доводити міську медицину до рівня сільської амбулаторії? Що це за логіка така? Ми ж усі розуміємо, чим реально оснащений сільський лікар…
– Але водночас погодьтеся: специфіка роботи сімейного лікаря дасть змогу йому не тільки володіти інформацією про стан здоров’я того чи того члена родини – будь-то дорослі, літні чи діти, – але й ураховувати, скажімо, фізіологічні, соціальні та інші важливі чинники, оперативно реагувати на гострі ситуації.
– Якоюсь мірою так. Однак, на мій погляд, настав час або припинити мало не ритуальні заклинання про те, що сімейний лікар володітиме унікальною генетичною інформацією про стан здоров’я декількох поколінь. Що дасть йому можливість ранньої профілактики захворювань – знову-таки унікальну… Що насправді стоїть за цими тріскучими фразами? Сімейний лікар він що, живе 300 років? Тривалість його життя – 60-70 років, тривалість професійної кар’єри – років 35, ну максимум 40. Яким чином він збиратиме, накопичуватиме й використовуватиме цю саму “унікальну інформацію”?
І такий момент. Декларуються обіцянки людям – мовляв, “ваш сімейний лікар цілодобово надаватиме вам швидку й невідкладну допомогу”. Як це уявляють собі шановні добродії чиновники? Як узагалі складатиметься в сімейного лікаря робочий день? Він що – свідомо буде ненормованим? А за яким правом? Чи буде в сімейного лікаря гарантоване йому Конституцією України право на відпочинок? На приватне життя, на походи до театру і музеїв, на відпустку, на туристичні поїздки? Чи пам’ятають чиновники МОЗ про те, що більша частина медпрацівників – все-таки жінки, обов’язки яких перед родиною, перед дітьми ніхто інший на себе не візьме?
– А як ви ставитеся до ствердження про те, що “сімейна медицина забезпечуватиме конкуренцію лікарів між собою”. А конкуренція, мовляв, стимулюватиме професійне зростання лікарів?
– Та конкуренція й так уже існує – на рівні комерційної медицини. Чи чиновники МОЗ не розуміють, скільки конкуренція розбудить хижацьких, первісних інстинктів у душах лікарів, штучно поставлених у ситуацію, коли вони будуть змушені буквально зіштовхуватися чолами між собою? Чому не бачать негативного, деструктивного аспекту конкуренції? Якоюсь мірою зрозумілий цинізм, коли триває боротьба комерційних клінік за гроші забезпечених пацієнтів. Але коли це стосується грошей бюджетних, коли йдеться про так званих “пересічних громадян” з їхнім реальним рівнем доходів, – слова про конкуренцію, за моїм переконанням, стають небезпечною демагогією.
Бесіду вів Віктор КОЛОМАК.